источник: | http://tedir.narod.ru/GO/egor_knigi.html |
дата: | 2000.10.xx |
издание: | Книжник. Review № 4 |
текст: | Михайло Бриних |
см. также: |
источник: | http://tedir.narod.ru/GO/egor_knigi.html |
дата: | 2000.10.xx |
издание: | Книжник. Review № 4 |
текст: | Михайло Бриних |
см. также: |
Насамперед його знають, як лідера однієї з найнавіженіших капел радянської рок-сцени — «Гражданской обороны». В роки перебудови Єгор Лстов став культовим персонажем для «неформальної молоді», незадоволеної компромісністю та позірним протестом Грєбєнщикова і його менш талановитих колег. Втім, якщо всі представники «червоної хвилі» успішно влилися в буржуазне море теперішнього шоу-бізнесу, Лєтов залишається єдиним стоїком 80-х, який зберіг у собі силу й бажання «завжди бути проти», — незалежно від політичного устрою чи метаморфоз суспільних світоглядних орієнтацій. Він був анархістом та дисидентом за Радянського Союзу, але з «перемогою демократії» почав підтримувати радикальні комуністичні ідеї. Власне, завдяки своїм «націонал-комуністичним» жестам Лєтов втратив чимало колишніх прихильників вже на початку 90-х. Тепер він просто поет, трохи втомлений після ста років самотності та нестерпної легкості буття.
Отже, це коротке інтерв’ю стосується саме літературних аспектів творчості Єгора Лєтова, його уподобань та вражень від актуальних сьогодні книжок.
— Коли нарешті з’явиться ваша друга поетична збірка?
Є.Л.: На жаль, років три-чотири тому я віддав доволі великий матеріал, сторінок на 500, до Москви, де його неквапно збираються видавати. Власне, коли ця збірка з’явиться, всім стане зрозуміло, чим я займався весь останній час, окрім музики та пісень. Адже, за великим рахунком, я не зовсім музикант, — для мене це вимушена творча форма контакту з масами. Мені значно цікавіше експериментувати зі словом та втіленими у слові психологією і філософією.
— Чому на сцені ви відмовляєтеся читати свої вірші?
Є.Л.: Бо не пам’ятаю жодного. Хоча вважаю, що я насамперед поет. Всі мої вірші кращі, ніж найкраща з пісень. Але це зараз ніхто не видає, бо вірші ніхто не читає. Ніхто не читає Шпалікова і не знають навіть, хто це такий. А Шпаліков, я вважаю, людина з нашої компанії. Все, що несе в собі поняття культура, закінчилося. Культура з великої літери — не мистецтво, не естетика, а те, заради чого варто жити. Залишилося виживання. Тож доводиться бути агресивними. Тому ми — вояки, ми — панки, ми живі.
— У вас немає бажання серйозніше взятися за літературну кар’єру, написати роман?
Є.Л.: Це пов’язано винятково з часом, якого бракує, адже доводиться постійно давати концерти. А треба просто заховатися у консервну бляшанку. Втім, я збираюся написати дуже великий роман про місяцехід.
— А детальніше?
Є.Л.: Я ніколи не розповідаю детально про те, що збираюся робити, бо все має властивість змінюватися в процесі творення. Я взагалі людина забобонна.
— Чи багато ваших шанувальників дослухаються власне до текстів? Вам подобається публіка, яка приходить на ваші концерти?
Є.Л.: Я виступаю вже 15 років, і публіка постійно змінюється. Мені подобається, що приходить молодь. Це означає, що ми не постаріли. Це та, даруйте за цитування Грєбєнщикова, «молода шпана», яка, може, й не зітре нас з лиця землі, проте неодмінно прийде нам на зміну. За Фрейдом чи за Юнгом, це діти тих «нових росіян», які розпочали всю цю перебудову, всю цю лажу, все це гівно. Це люди, які в такий спосіб дистанціюються від своїх батьків. Зрозуміти їх я не можу. І, напевно, вони мене теж зрозуміти не можуть, бо все, що я створюю — зокрема вірші — для тих людей, які народилися в мій час. А я народився і виховувався як радянська людина.
Колись я жив у московській задниці — на вулиці Красногвардєйской — і мені треба було потрапити в центр. А з огляду на жахливі пробки, я поїхав на метро. Звісно, мене відразу впізнали — хлопчаки з ірокезами, на вигляд, даруйте, — абсолютні уйобища, страшні, дикі звірята в «кожанах» а ля Експлойтед. Вони підійшли і вже першим запитанням шокували мене — про Йокіо Міссіму.
Несподівано з’ясувалося, що вони читали набагато більше романів і якихось оповідань Йокіо Міссіми, ніж я, і стали запитувати про особливості його прози — цим хлопцям було по 15–16 років! Потім зайшла мова про Голдінга, Бориса Віана. Про «Осінь в Пекіні» — який переклад кращий, який гірший. Це діти говорять про таке, розумієте? Я вийшов і почухав голову: в такому віці я ще Достоєвського студіював, а ці вже начитані максимально і розмірковують про авторську побудову речення і нюанси перекладу. Про Рюноске...
— У вас є книжки, що до них ви постійно повертаєтеся протягом життя?
Є.Л.: Я читаю дуже багато. Від циганських казок та інших епосів до літератури з психології та суфізму.
— А чи подобається вам модна проза сучасних російських постмодерністів?
Є.Л.: Не читаю їх, не люблю і не вважаю за літературу. Всіх цих Пєлєвіних — заборонити і розстріляти. Натомість дуже люблю фантастику, Саймака зокрема. Дуже подобаються останні романи Павича.
— Але ж він теж постмодерніст...
Є.Л: Так, але він хороший постмодерніст. Тобто це не гра слів ради слів. Це не Умберто Еко.
Комментарии
К сожалению, у нас нет сканов этой статьи.
Если вы способны как-либо помочь, будем очень благодарны: grobhron@gmail.com.